| |
Якось вже стало звично їхати зимою в засніжені гори, а влітку тримати курс на морське узбережжя. Та останнім часом просунуті мандрівники вчиняють навпаки, адже ніщо не зрівняється з прогулянками літніми Карпатами в той час, як на морських пляжах потрібно вишукувати поміж сотні тіл своє місце під сонцем. А ще неабиякою перевагою відпочинку на вже добре відомому карпатському курорті Буковель є літні знижки, коли всі елітні послуги ви отримуєте за цілком помірними цінами
 
Ми в Буковелі! Соснове повітря таке густе, чисте й ароматне, що аж паморочиться в голові. Селимося в дерев’яному котеджику на другому поверсі і біжимо посидіти на сходах – прямісінько під нами за соковитою зеленою травичкою видніється піниста стрічка невеличкої річечки, що далі, в селах, переростає в більшу – Прутець. Напевно дзвінкий потічок має свої позитивні вібрації, що добре впливають на психіку. У цьому чудовому куточку Карпат хочеться залишитися жити. Густі лапи хвойних дерев створюють тінистий затишок, якого так бракує в розпеченому сонцем Києві. А якщо скучили за лагідними сонячними променями – будь ласка, на вас чекає рясно всіяна жовтими кульбабами галявина із фантастичним краєвидом. Саме туди ми і йдемо досліджувати територію (та й поснідати не завадить). А вже після ситного сніданку в кафе «Бугіль» (які ніжні і смачні там були солодкі млинці із сиром та сметанкою!) стоїмо на доріжці крісельного підйомника й чекаємо на свої місця (до речі, цей підйомник працює навіть улітку, підйом коштує 15 грн).
На підйомнику й велосипеді
На висоті пташиного польоту охоплює справжня ейфорія. Аж кортить закричати голосом Сирника з мультфільму «Тачки»: «Я летю! Я щаслива як Юрій Гагарін!» Навколо гучно лунає правильна музика і нас супроводжує бойова пісня про українського повстанця та лірична «Червона рута». Ступивши на землю, біжимо на інший край гори, дивитися на Говерлу. Комусь може видатися, що в горах є чим зайнятися тільки взимку з лижами, але в період тотального цвітіння й соковитої зелені гори здаються раєм на землі. Униз збігають безкраї полонини, щоб знову піднятися вверх гострими верхівками, порослими лісом. Десь далеко, на горизонті засніжені маківки Говерли й Петроса дбайливо закутують хмари. Поряд, на галявині росте горицвіт – дикий гірський тюльпан. Починаєш придивлятися – а навколо тебе вирує життя. Там жук-сонечко заховався під кульбабою, тут величезна мураха котить крихту хліба. Над нами летить орел.
Якщо ви трохи зголодніли, не варто спускатися з гір. Прямісінько на вершечку розташувався бар «Панорама», де можна поласувати чимось смачненьким (наприклад, тістечком «Чорний ліс» із шоколадом та п’янкою вишнею за 12 грн), насолоджуючись карпатським краєвидом. До речі, ситим клієнтам бар пропонує різноманітні послуги – «Поцілунок бармена» (100 грн для дівчат від 18 до 30 років і 500 для 30-99-річних), «Танок прибиральниці зі шваброю» (150 грн.), «Укол шампуром від мангальщика». Можна взяти участь у шоу «Бий посуд, я плачу» за 300 грн, замовити «На коня з адміністратором» і в результаті «Винос тіла». Так що навіть на вершині гори можна провести цілий день. Головне – не пропустити останнє крісло, бо о 17.00 підйомник зупиняється.
Коли ж вам до снаги активний відпочинок – велосипед у руки й дорога під колеса (від 50 грн за годину чи 300 за добу). Правда, якщо ви вирушите в мандрівку селами, попереджаю: дорога тут не дуже рівна й наступного дня вам буде не надто комфортно сидіти на п’ятій точці. Але нас це не зупинило й, осідлавши залізних коней, ми поїхали за територію. Біля кожного місточка хотілось зупинитися, але воду з собою, звісно ж, не взяли – і вже за півгодини в горлі пекло від спраги. Тож у першому селі довелося шукати магазин. Місцеві — доброзичливі. Не тільки пояснюють, куди слід їхати, а ще й проводжають, щоб не заблукали. У магазині була черга й метушня – купа дітей закуповувала гори морозива. Ми, червоні й захекані, стояли і з відчаєм дивилися на воду на полицях, коли дядько поруч усміхнено протягнув свою пляшку: «Напийтеся, бо на вас лиця немає!»
Посиденьки по-гуцульськи
У готельному комплексі діють медичний і спа-центр, тому можна не тільки відпочити, а ще й полікуватися. Обладнання нове – деяких апаратів навіть у столиці немає, спеціалісти вищого класу (наприклад, у медичному центрі працюють відомі професори з Івано-Франківська), а ціни влітку тут скидають до мінімуму. Ще й вода лікувальна власна є – Буковельська. Кілька разів на день її привозять із джерела свіженьку й не бутилюють, бо тоді вода втрачає лікувальні властивості і перетворюється на звичайну столову. Ну, й на закуску просто приємний відпочинок – сауна, холодна купель, кабінет косметолога, трав’яні ванни.
Надвечір, коли сутінки бузковою ковдрою вкривають Буковель, а будиночки підсвічуються яскравими електричними гірляндами, починається справжня казка. Ми влаштували нічні посиденьки у просторій альтанці на березі річки. За солідним дубовим столом вчилися пити місцевий бальзам по-гуцульськи – це означає пити з одного келишка і не ставити його на стіл, наливаючи порцію сусідові. А взагалі, за старою традицією, гуцули п’ють із дзвіночків. Причому аби продемонструвати, що не лишилося й краплі, слід перехилити таку незвичну тару й подзвонити. Тости автентичні, наприклад, «За вічно зелені Карпати». А це тому, що за легендою, коли якась місцева молодиця согрішить із чужим чоловіком і біжить до попа сповідуватися, той наказує їй очиститися, посадивши смереку. Саме тому Карпатські ліси такі густі й зелені.
Яремче
На екскурсію можна гайнути до Яремче. Недаремно це містечко так полюбилось нашому президентові, що він тут і дачу собі звів. Правда, місцеві подейкують, що президент на дачі не затримується, бо в нього там Юрчик (щось подібне до домовика) завівся. Розташоване між гір, Яремче – неймовірно мальовниче. Їхати до нього з Буковелю якихось півгодини. Дорогою йшли дівчатка у святкових сукнях і гордовито несли кошики – напевно у малечі був день першого причастя. Праворуч показалася стара, ще австрійська залізниця, що зникала в тунелі, видовбаному в горі. Біля колії височів камінь Довбуша із хрестом. Кажуть, що камінь звалив сам Довбуш, аби пани не могли дістатися до простого селянського люду – на той час стежка над горами була одна і саме на ній лежала брила, роблячи шлях неприступним. Ми ж подалися вгору, де волога земля пахла осінню. Наш екскурсовод Володимир влаштував справжнісінький забіг стежинами, а щоб ми не відставали, оповів історію про дику кицьку, рись, яку бачив цієї зими на пеньку. Виявляється туристи не підозрюють, що пригодовують рись, залишаючи щось поживне. Вистачило однієї фрази: «Рись нападає на першого чи останнього», щоб група журналістів відкрила в собі таланти спортивних бігунів і перескакувала з каменя на камінь легко та спритно. Хоча насправді рисі не надто люблять демонструвати свої гарні пухнасті шубки туристам, воліючи залишатися в хащах.
Антоніна Малєй |
